Михайло Сохацький «Печери поділля»
Придністровський карстовий район простягається лівим берегом Дністра від річки Збруч до Золотої Липи і займає площу 7900 кв.км (рис. 1). Майже повсюди на Поділлі можна побачити карстові лійки, провали, гроти. В глибинах землі утворились великі підземні порожнини. Гігантські лабіринтові печерні системи, утворені у неогенових гіпсах Поділля, є найбільшими у світі печерами сульфатного карсту. Вони оригінальні за будовою і дуже різняться за своєю морфологією.
У баденському віці неогенового періоду південно-західна частина Східноєвропейської платформи була покрита мілководним епіконтинентальним морем. З часом воно міліло, розчленовувалось на окремі водойми – лагуни. Древнє море зникло, залишивши на своєму дні значні гіпсові відклади (до 35 м), перекриті пластами вапняків, мергелів, глин та інших осадових порід. Наприкінці неогенового періоду у зв’язку з підняттям гір Карпат і епейрогенічними рухами Волино- Подільської плити гіпсові товщі розсікла густа сітка тектонічних тріщин. По них почали циркулювати води підземного стоку, вимиваючи порівняно легкорозчинні гіпси. Тріщини поступово перетворювалися в канали, коридори, широкі галереї та зали, утворюючи складні системи підземних пустот-лабіринтів. У плейстоценову епоху внаслідок періодичних піднять окремих ділянок Східноєвропейської платформи та інших тектонічних рухів земної кори в масивах гіпсових товщ тріщини відновлювались. З’являлись нові напрямки підземних водотоків. Близько десяти тисяч років тому в результаті формування сітки річкових долин та поглиблення русел рік рівень ґрунтових вод понизився настільки, що значна частина подільських печер звільнилася від води. Для даних печер характерна горизонтально-ярусна будова, велика густота лабіринтів і слабкий повітряний обмін з поверхнею. Температура повітря в них 8,2-10,5°С, вологість 96-100%, вміст вуглекислого газу 0,1- 4,8 % (Дублянский, Смольников 1969). В останні роки в печерах Поділля виявлено високий вміст родону (до 23700 Бк м) (Климчук, Наседкин 1992). На відміну від гіпсових печер інших регіонів, вони характеризуються багатством і значною різноманітністю мінеральних утворень. Своєрідні геологічні, морфологічні і мікрокліматичні умови створили тут сприятливе середовище для широкого розвитку вторинних мінералоутворень. Головним сульфатним мінералом печер Поділля є гіпс. Гіпсові утворення різні за морфологією і генезисом. Найбільш поширеними є кристали, що покривають стіни печер. Розміри їх в середньому 2-10 см, хоча окремі кристалічні утворення можуть досягати значних розмірів (до 50-120 см в печерах Атлантида, Джуринська). Найчастіше зустрічаються прозорі або білі кристали, рідше жовті, рожеві, оранжеві, чорні різновиди, колір яких зумовлений сполуками заліза і марганцю (Турчинов 1993). В невеликій кількості в деяких печерах зустрічаються і карбонатні форми. Найбільш поширені кальцитові утворення (СаСО3). їх формування пов’язане з інфільтрацією в гіпсову товщу розчину гідрокарбонату кальцію, який утворився в результаті розчинення вапняків і мергелів, що залягають над гіпсами. В результаті на стелі і стінах печер утворилися натічні кори, каскадні натьоки, драпіровки, сталактити.
Перша письмова згадка про печери даного регіону відноситься до 1721 року. Тоді Г. Жончинський (Rzączyński 1721) подав невеликий опис печери у селі Кривче. Вивчення печер Поділля проводилось спочатку разом з археологічними дослідженнями. В 20-х pp. 19 ст. з ініціативи Я. Хмелецького біля с. Більче-Золоте розпочалось дослідження печери Вертеба (Е.В. 1882). Археологи різних поколінь проводили дослідження в подільських печерах. Серед них А. Кіркор, Г. Осовський, В.Диметрікевич, Я. Пастернак, Л. Козловський, О. Кандиба…
Повний тест статі можна завантажити тут.